Ви є тут

ЧИ БУДЕ В УКРАЇНІ СВІЙ ІТОН?

Усі роки Незалежності вітчизняну освіту не ганить хіба що ледачий. Значно рідше висуваються слушніпропозиції. Ще рідше вони реалізуються. InCityJournal має свій погляд на майбутнє української середньої освіти, принаймні на один із головних його осередків.

Ітон споконвіку перебуває під особистим патронатом королівської родини. Його старі стіни бережуть давні традиції і забезпечують освіту ХХІ століття.

А всі батьки сьогодні діляться умовно на три категорії. Найзаможніші прагнуть якомога раніше випхнути нащадка до престижного навчального закладу подалі за кордон, зазвичай віддаючи перевагу британській освіті. Ті з них, хто не бажають розлучатися з «малою дитиною», ведуть школяриків до елітних ліцеїв та гімназій у рідному місті, не жаліючи коштів на утримання цих закладів. Посполитому люду лишаються районні «загальноосвітні навчальні заклади». Раніше вони просто називалися «середніми школами», що значно більше відповідає й нинішньому реальному стану – ну середні вони…

Проте ледь не в кожній вітчизняній школі, незалежно від «рівня», батьки нарікають на недостатній рівень викладання, а ті, хто таки зацікавлений у здобутті дитиною належних знань, шукають репетиторів.

ЧОМУ І ЯК НАВЧАЮТЬ У СВІТІ

Британська освіта справді вважається найтрадиційнішою і найякіснішою. Склавшись багато століть тому, система освіти в Британії і до сьогодні не змінилася. За законом усі британські діти зобов’язані вчитися з 5 до 16 років. Навчання в школі починається з pre-preparatory school, за рік-два школярі переходять до primary school, навчання в якій триває до 11– 13 років. Після цього надходить етап середньої школи, який закінчується складанням іспитів на свідоцтво про середню освіту GCSE. На цьому обов’язкова середня освіта закінчується.

 

Коли потрапляєш у цей славетний коледж, немає відчуття, що це чимось особливе місце. Воно дуже аскетичне й стримане, немає нічого зайвого. Студенти дуже скромні і раді допомогти, якщо є питання. (враження українського туриста)

Еталоном, як тепер кажуть – брендом, середньої школи є Ітонський коледж (Eton College, повна назва: The King’s College of Our Lady of Eton beside Windsor).

 

Ітонський коледж, або просто Ітон, засновано1440 року за наказом англійського короля Генріха VI. Завданням коледжу була підготовка студентів для Королівського коледжу Кембриджського університету, також заснованого Генріхом VI роком пізніше. Коледж стоїть буквально в кількох кроках від королівського замку Віндзор і завжди був під особистим патронатом королівської сім’ї. Відбір при вступі в коледж доволі суворий. Попри те, що до коледжу вступають у 13 років, перші вступні екзамени складають уже в 10–11 років. У 13 років відібрані мають пройти «другий тур», куди входять екзамени не тільки з математики та фізики, а й з історії, географії, французької, латини, релігії тощо.

Незважаючи на свою давню історію, сучасний Ітон обладнано за найсучаснішими стандартами XXI століття. Факультети фізики, хімії та біології за кількістю і якістю експериментальних установок випереджають багато університетів світу. Акторську майстерність опановують на базі власного театру на 400 місць з професійним світлом і звуком. У центрі дизайну та технологій студенти конструюють нові моделі автомобілів для перегонів. Юні музиканти мають унікальну можливість працювати в професійній студії звукозапису. На факультетах іноземних мов, крім європейських мов, які входять до обов’язкової шкільної програми, за бажанням вивчають китайську, японську та арабську. У школі можна займатися різноманітними видами спорту. Учні мешкають у одномісних кімнатах з інтернетом та комп’ютерною мережею. Чи варто дивуватися, що за результатами випускних екзаменів A-levels Ітон стабільно посідає перші місця в британських рейтингових таблицях.

За час свого існування Ітон випустив 19 прем’єр-міністрів Великої Британії. Попередній прем’єр міністр і лідер Консервативної партії Великобританії Девід Камерон – також випускник Ітона. Водночас слід зауважити, що рівень інших навчальних закладів – принаймні за програмою та методиками навчання – не дуже різниться від цього еталонного закладу.

«БУТИ ГАРНИМИ ГРОМАДЯНАМИ ДОРОГОЇ ВІТЧИЗНИ»

А тим часом середня освіта в Україні втрачає як суто навчальний, так, на превеликий жаль, і виховний рівень. Деградують учителі, деградують і покоління юних українців, які мали б стати опорою й надією нашої держави.

Однією з причин такого стану є втрата освітньо-виховних традицій формування особистості, активного члена нового суспільства. А традиції ж були…

У квітні 1869 року славну на Україні родину Ґалаґанів спіткало велике горе. Помер останній з відомого старшинсько-дворянського роду – шістнадцятилітній Павло.

«Усе перервалося і впало несподівано. Нам лишилося одне з двох: або віддатися тузі – цілковитій і безкінечній, до якої кликала душа, або, борючися з тугою, прагнути до того, щоб наш нещасний син продовжував жити в інших, у своїх ближніх і для своїх ближніх. Ми обрали останній шлях, і з цією метою заснували Колегію Павла Ґалаґана», – писали згорьовані батьки.

Колегія складалася з чотирьох класів, які програмно відповідали чотирьом старшим класам класичних гімназій. Науково-методичне піклування над Колегією здійснював Київський університет Святого Володимира (нині – Національний університет імені Тараса Шевченка). Засновник мав на меті виховання нової української інтелектуальної еліти. Задля цього він, скориставшись зв’язками в Петербурзі, домігся затвердження Міністерством освіти Російської імперії спеціального Статуту колегії.

Навчальна робота в Колегії велася по-новому. Практикувалися досліди з фізики й хімії, самостійна робота учнів над рефератами з літератури, історії, математики, проводилися літературно-музичні вечори, екскурсії, вивчалася столярна й токарна справа, багато уваги приділялося вивченню іноземних мов і загальному розвиткові вихованців. Але насамперед увага приділялася поглибленому вивченню гуманітарних предметів – філології, літератури, правничої науки та історії права, а також вихованню в національно- патріотичних традиціях.

Для пошуку талановитих учнів члени колегіальної ради щороку їздили по державних гімназіях і прогімназіях малих міст і містечок України, відбираючи юнаків для навчання в Колегії. Причому майновий стан учнів значення не мав, головною була успішність у навчанні. Колегія Павла Ґалаґана відкрилася 1 (13) жовтня 1871 року. Для її утримання Григорій Ґалаґан закріпив дохід з 8 тис. десятин землі і ще з 5 тис. десятин «на розширення діяльності колегії в майбутньому», пожертвувавши крім того до фонду навчального закладу мільйон рублів і придбавши садибу – два будинки і кілька флігелів по вулиці Фундуклеївській (нині – Богдана Хмельницького) в Києві.

 

«Великою школою життя була задля мене Колегія Павла Ґалаґана

в Києві... Це закрита школа, трохи з українським духом. Там

є тільки 4 вищі класи гімназії. Плата страшенно висока —

750 крб. річно, так що своєкоштні вченики, очевидячки, люди

аристократичних або плутократичних родин. Але тут є рівне

число й стипендіатів (а всіх учеників є більше-менше 600–650);

стипендіати вступають сюди по конкурсовому іспиту і всі вони

пролетарії й плебеї».

Агатангел Кримський

 

Коллегия Павла Галагана — закрытое средне-учебное заведение в Киеве, открыто в 1871 г. 1 октября) Г. П. Галаганом в память покойного сына П. Галагана. Цель его (§ 2 Устава): «доставить некоторому числу молодых людей средства подготовительного образования к университету и способствовать развитию самостоятельного педагогического дела в России путем учебно-воспитательной практики». Находясь в ведомстве министерства народного просвещения, под ближайшим надзором и покровительством университета св. Владимира, К. состоит из четырех классов и отступает от гимназической программы в следующем: греческий язык необязателен; новые языки, рисование и хоровое пение — обязательны; по математике и русскому языку — более широкие программы. Уроков в неделю — 80, из них 42 — языки, 20 — математика, 18 — Закон Божий и остальные предметы. На средства Галагана содержатся 30 пансионеров, остальные — своекоштные. В системе воспитания в К. семейное начало господствует над школьными дисциплинарными правилами. Воспитатели в то же время и учителя. Непосредственное заведование К. принадлежит правлению, с директором во главе, а высший надзор за учебной и хозяйственной частью — особому совету из 4 профессоров университета, директора, 2 воспитателей и нескольких представителей от города. Пансионерами К. могут быть исключительно лица православного вероисповедания и преимущественно уроженцы Прилукского уезда. За первые 10 лет существования К. всех учащихся было 160, из них окончило полный курс — 75. За последнее время число учащихся колеблется между 50 и 60. Ежегодный расход К. — более 42000 руб. При К. богатая библиотека, в основание которой легла библиотека известного Н. Д. Маркевича.

Стаття з Ециклопедії Брокгауза і Ефрона,

С.-Пб., 1890-1907 рр.

У приміщенні Колегії Павла Ґалаґана у 1885-1886 рр. жив і працював видатний український письменник і вчений Іван Франко. Тут він познайомився з Ольгою Хоружинською, сестрою викладача колегії Єлисея Трегубова. Іван Якович почав листуватися з Ольгою, і листовно посватався до неї і обставив їхній шлюб, як єднання Сходу та Заходу. У травні 1886 року вони обвінчались у Павлівській церкві колегії, яка знаходилась над центральною – фасадною - частиною будівлі. Саме тому, у 1950-х рр. було вирішено присвоїти СШ № 92, яка успадкувала традиції та приміщення Колегії, ім’я великого поета.

Атмосфера, яка панувала в Колегії Павла Ґалаґана, та добре поставлена навчальна робота сприяли формуванню в учнів самостійності думки та прагнення постійного самовдосконалення. Зокрема, вважалося ганебним готуватися до уроків літератури та історії лише за підручником. Вихованці готували реферати, писали твори на різні теми, потім ці роботи виносилися на обговорення. Відбувалися дискусії між учнями та викладачами. Оцінок поточних не було, лише за чверть та рік. Замість оцінок були рецензії й замітки на твори.

Директорами працювали в різні роки Іван Нечипоренко, Андроник Степович, Інокентій Анненський. Серед викладачів – Єлисей Трегубов (історія), відомі живописці Микола Мурашко і Микола Пимоненко (малювання), Василь Сиповський (історія, словесність), відомий освітянин і видавець Володимир Науменко (словесність), член-кореспондент Російської академії наук Павло Житецький (словесність).

Григорій Ґалаґан висловлював такі побажання директорам і викладачам: «Аби виховання і навчання в Колегії сприяли розкриттю в душах і умах юнаків, що навчаються, любові і розуміння головних основ життя і зробило б їх у результаті здатними служити дійсним інтересам країни і допомагало б їм бути гарними громадянами дорогої вітчизни» 

У звіті за 25 років діяльності зазначалося: «Колегія дала можливість отримати освіту мало не півтораста дітям неспроможних батьків, озброїла їх дійсними засобами для боротьби з нуждою і примножила нашу бідну силами інтелігенцію».

Колегія проіснувала понад 50 років – до 1920-го і за цей час виховала плеяду визначних науковців, юристів, медиків, літераторів. У 1917 р. в ній, уперше в Києві, було введено викладання української мови, літератури та історії. Вихованцями колегії були майже третина складу ВУАН.

У ВІДРОДЖЕННЯ ТРАДИЦІЇ

Звісно, за нинішніх умов смішно було б говорити про створення навчального закладу на зразок Ітону, але не варто нехтувати досвідом і традиціями вітчизняними.

Згадаймо перші кроки Незалежної України на теренах вищої освіти. Уже 19 вересня 1991 року за ініціативи В’ячеслава Брюховецького та на виконання розпорядження Голови Верховної Ради України «Про відродження Києво-Могилянської академії», на історичній території Києво-Могилянської академії було створено Університет «Києво-Могилянська академія», і рівно через рік після одержання Україною незалежності, 24 серпня 1992 року, перші студенти НаУКМА почали своє навчання. А вже 1994 року було створено Національний університет «Острозька академія» – наступник першого вищого навчального закладу східнослов’янських народів Острозької слов’яно-греко-латинської академії, який також розміщується в історичних спорудах міста Острог.

Сьогодні ці виші по праву вважаються провідними, елітарними в найвищому сенсі цього слова. У їх відродженні велику роль відіграли благодійники: приватні особи жертвували для новостворених університетів власні бібліотеки, меценати фінансували ремонт та облаштування нових корпусів. А старі стіни допомагали відродженню традицій і гідності славетних навчальних закладів, що їх наступниками стали ці заклади.

Тож чи не варто спробувати таким самим чином відродити славу, досвід та традицію української середньої освіти?

Після встановлення в Києві «робітничо-селянської влади» більшовики перетворили Колегію на «трудову школу». Потім у її приміщенні довгі роки діяла с/ш № 92 імені Івана Франка, після пожежі 1976 року там був Педагогічний музей, а з 1986 й до сьогодні працює Національний музей літератури України.

 

Але існує сакральність місця, і не варто руйнувати коріння… Старі стіни мають пам’ять. Засновник Колегії обрав для неї саме це місце – в серці Києва, неподалік Університету. Відродження Колегії Павла Ґалаґана – її традицій, її духу – саме в цьому історичному і знаковому місці конче необхідно. Це стане справедливим продовженням великої й багаторазово перерваної історії нашого міста і нашої країни.

Сьогодні конче необхідним є саме середній навчальний заклад, який став би первинною ланкою формування державницької спільноти, провідником національної ідеї, осередком виховання нової української інтелігенції. Для відродження Колегії слід створити наглядову раду, до якої залучити провідних педагогів, письменників, державників, меценатів, та укласти Статут Колегії, використавши засадничі принципи Статуту, укладеного Григорієм Ґалаґаном.

Виходячи з цієї мети, на нашу думку, доцільним було б звернутися до Київських міської ради та державної міської адміністрації з пропозицією відновлення в історичному приміщенні навчального закладу «Колегія Павла Ґалаґана» з відповідним Статутом та під егідою Національного університету імені Тараса Шевченка, або Університету „Києво-Могилянська Академія” (а, може, й обидвох університетів).

Обов’язковою умовою цього мало би бути розпорядження Уряду, яке гарантувало б надання Національному музею літератури, що діє нині в будинку Колегії, нового достойного приміщення. Такі досі трапляються в нашому славному місті: Замок Ричарда на Андріївському узвозі, наприклад, „Шоколадний будинок” на Липках тощо.

Так чи інакше, в історичному приміщенні чи ні, а Колегія Павла Ґалаґана могла б скласти достойну конкуренцію кращим середнім навчальним закладам світу, тому ж таки англійському Ітону.

ВИПУСКНИКИ КОЛЕГІЇ ПАВЛАҐАЛАҐАНА:

Балінський Іван Мартинович (1879–1927) — український історик і правознавець.

Бердяєв Сергій Олександрович (1860–1914) — український поет, прозаїк, літературний критик, перекладач-поліглот, мистецтвознавець, театральний оглядач, журналіст, публіцист.

Грабар Володимир Еммануїлович (1865–1956) — український та російський правознавець. Брав участь у розробленні Консульського статуту СРСР (1926).

Драй-Хмара Михайло Опанасович (1889–1939) — український поет, літературознавець, перекладач. Уперше його було заарештовано 21 березня 1933 (випущено 11 травня 1933, припинено справу 16 липня 1934). Удруге заарештовано 6 вересня 1935. Драй-Хмара був одним із небагатьох, хто на допитах не зламався, не наговорив ні на себе, ні на товаришів. Реабілітовано 1989.

Костюк Григорій Силович (1899–1982) — український радянський психолог. Професор Київського педагогічного інституту (з 1935), член- кореспондент Академії педагогічних наук РРФСР (з 1947), дійсний член АПН СРСР (з 1967). Директор науково-дослідного інституту психології УРСР у 1945– 1973 роках (нині Інститут психології імені Г.С.Костюка Національної АПН України)

Котляревський Нестор Олександрович (1863–1925) — український історик, викладач. Від 1910 року до кінця життя очолював Пушкінський Дім (тепер — Інститут російської літератури Російської академії наук), став його першим директором.

Кримський Агатангел Юхимович (1871–1942) — український історик, письменник і перекладач, один з організаторів Академії наук України (1918). У липні 1941 року Кримського було заарештовано співробітниками НКВС, звинувачено в антирадянській націоналістичній діяльності і ув’язнено в одній із тюрм НКВС у Кустанаї. 25 січня 1942 року вчений помер у лазареті Кустанайської загальної тюрми № 7. Реабілітований 1957 року.

 

Курський Дмитро Іванович (1874–1932) — радянський державний і партійний діяч. Перший радянський генеральний прокурор. Левитський Григорій Андрійович (1878–1942) — український ботанік, генетик, цитолог, кардіолог.

Викладав у Київському політехнічному інституті, Ленінградському університеті. Професор, доктор біологічних наук, член-кореспондент АН СРСР. Представник школи радянських генетиків, учень Сергія Навашина, працював з Миколою Вавиловим.

У 1932 обраний членом-кореспондентом АН СРСР. У лютому 1933 заарештований і перебував на засланні в місті Ачинськ Красноярського краю, звідки зусиллями Вавилова повертається в листопаді того ж року. У 1934 він стає доктором біологічних наук.

У 1934–1937 роках професор Ленінградського університету. У 1937 році знову заарештований, але невдовзі звільнений. 28 червня 1941 року заарештований втретє. Помер у тюрмі 20 травня 1942.

Липський Володимир Іполитович (1863–1937) — український ботанік; президент ВУАН (1922–1928), член-кореспондент АН СРСР, директор Одеського ботанічного саду.

Лівицький Андрій Миколайович (1879–1954) — український громадсько-політичний діяч. Президент УНР в екзилі (1926–1954). Член Центральної Ради. Входив до складу української делегації на переговорах у Брест-Литовську.

Максимейко Микола Олексійович (1860–1941) — український учений–історик права, доктор права (1915),професор (1914), доктор юридичних наук, член- кореспондент ВУАН (1925).

Малиновський Оникій Олексійович (1868–1932) — історик, правознавець, громадський діяч, академік ВУАН (з 1925). 30 червня 1920 р. заарештовано і звинувачено в контрреволюційній діяльності. 24 липня 1920 р. Колегією ДонНК засуджений до вищої міри покарання, яку замінено 15 роками позбавлення волі. У 1921 р. термін покарання скорочено до 5 років. У 1921–1922 рр. працював в Інституті радянського права Наркомюсту РСФРР, брав участь у розробленні проекту Кримінального кодексу РСФРР та підручника з кримінального права, автор наукових праць на тему радянського права. У 1922–1924 р. ув’язнено в Іванівському таборі. 1925 року звільнено і вдруге було обрано академіком ВУАН. У 1930 р. звільнено з посад і виключено зі складу ВУАН. Реабілітовано 12 січня 1993 р.

Петрушевський Дмитро Мойсейович (1863–1942) — український історик-медієвіст. Академік АН СРСР (1929). Професор Московського, Петроградського та Варшавського університетів.

Степович Андроник Оникійович (1857–1935) — історик-славіст, літературознавець, історик літератури, перекладач творів слов’янських письменників, директор Колегії П. Ґалаґана (1893–1906), доцент і професор Київського університету.

Филипович Павло Петрович (1891–1937) — український поет та літературознавець доби Розстріляного відродження. Перекладач, педагог. Заарештовано в серпні 1935 року НКВС і засуджено разом із Миколою Зеровим 1936 року за належність до «шпигунсько-терористичної організації» до страти. Невдовзі вирок було замінено на 10-річний термін ув’язнення. Відбував покарання на Соловках. Страчений 3 листопада 1937 р. в урочищі Сандармох.

Чубинський Михайло Павлович (1871–1943) — юрист, спеціаліст із кримінального права та кримінолог, представник соціологічної школи в кримінальному праві та кримінології. Син Павла Чубинського. У 1920 емігрував у Югославію, був професором кримінального права в університетах Белграда й Суботиці.

Олександр Федорович Шимановський (1860–1918) — український офтальмолог, професор, доктор медицини. Уперше в світі розробив і здійснив операцію з пересадки переднього відділу очного яблука (1906).

ЗБИРАЄМО ОДНОКАШНИКІВ!

Як відомо, за право називатися батьківщиною Гомера в античній традиції сперечалися сім міст. Сьогодні «нащадками» Колегії Павла Ґалаґана вважають себе дві київські школи – №92 ім. Івана Франка та №57.

Як виявилося, обидві мають рацію. Справа в тому, що з 1943 року в СРСР було введено роздільне навчання. Після звільнення Києва школи поділили на чоловічі та жіночі, при цьому чоловіча школа №92 залишилася в стінах Колегії, а жіноча – №57 – отримала нове приміщення. Спільне навчання було відновлено у 1954/55 начальному році, а обидві загальноосвітні середні школи цілком резонно вважають себе спадкоємицями Колегії Павла Ґалаґана.

Багато десятиліть насамперед „франківська” школа №92, що містилась у приміщенні колишньої Колегії, підтримуючи, наскільки це було можливо за радянських часів, традиції Колегії, була осередком виховання кількох поколінь української інтелігенції у всуціль русифікованому київському шкільництві. Серед її випускників – знані науковці, письменники, актори, державні діячі.

Наразі склалося так, що саме школа № 57, яка стоїть у кількох сотнях метрів далі в новому приміщенні, була школою з російською мовою навчання і зажила серед киян сумнівної слави „номенклатурного” закладу через специфічний склад учнів і вчителів. Однак корені й цієї школи все ж таки тягнуться до спільного джерела.

Наразі настав час створити таке собі «земляцтво» учнів та викладачів цих навчальних закладів.

Ми просимо відгукнутися всіх, хто не забув свого коріння, для кого цікавою й дорогою є історія своєї школи і свого міста.

Відгукніться, розкажіть про роки навчання, про традиції вашої almamater.

Цікавою буде і ваша думка щодо можливості та засобів відродження Колегії. Якою вона має бути в ХХІ столітті? Яким чином саме ви можете долучитися до її відродження?

Мудрі люди кажуть, що той, хто не знає свого минулого, – не має майбутнього. Тож згадаємо те, що було і нумо разом творити майбутнє.

ВИПУСКНИКИ СШ №92 ІМ. ІВАНА ФРАНКА

Іванов Сергій Петрович (1951–2000) — український кіноактор, Народний артист України (1998). У 1972 р. закінчив інститут і був запрошений Леонідом Биковим у картину «У бій ідуть лише старі» на роль «Кузнєчіка». Однією з кращих робіт актора стала роль Ларіосика в драмі Володимира Басова «Дні Турбіних», знятій за творами Михайла Булгакова.

Купченко Ірина Петрівна (1948) — радянська і російська актриса театру і кіно. Народна артистка РРФСР (1989). Лауреат Державної премії Російської Федерації (2001). Лауреат премії Ленінського комсомолу (1981). Провідна актриса Державного академічного театру імені Є. Вахтангова.

Жолдак Андрій Валерійович (1962) — український театральний режисер. Заслужений діяч мистецтв України (2004). Лауреат низки відзнак міжнародних театральних фестивалів, а також премії ЮНЕСКО (2004). Кавалер ордена «За заслуги» III ступеня (2009). Праправнук українського драматурга Івана Карпенка- Карого. Належить до найбільш знаних у світі діячів українського драматичного театру.

Коротич Віталій Олексійович (1936) — поет, прозаїк, публіцист. Лікар. Член ПЕН-клубу. Заслужений діяч культури Польщі, лауреат Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка (1980), літературних премій ім. О. Толстого (1982), ім. Б. Полєвого (1983), міжнародної премії ім. Ю. Фучика (1984), премії Вейнталя (1987, Вашингтон). 1986–1991 — головний редактор «перебудовчого» журналу «Огонёк».

Комісаренко Сергій Васильович (1943) — український науковець, державний та політичний діяч, дипломат. Академік-секретар Відділення біохімії, фізіології і молекулярної біології НАН України. Директор Інституту біохімії ім. О. В. Палладіна НАН України. Дійсний член Національної академії наук України (імунологія, 1991 р.), дійсний член (академік) Національної академії медичних наук України (імунологія, 1993 р.). Доктор біологічних наук, професор. Перший посол Незалежної України у Великій Британії (1992–1997).

Бронєвой Леонід Сергійович (1928) — російський актор. Народний артист СРСР (1987). Лауреат Державної премії РРФСР імені братів Васильєвих і Державної премії РФ імені К. С. Станіславського. Народний артист України (2013). Успіх і популярність принесла роль Мюллера в кіносеріалі «Сімнадцять миттєвостей весни» (1973).

Солов’яненко Анатолій Анатолійович (1980) — український театральний режисер, художній керівник Національного академічного театру опери та балету України ім. Тараса Шевченка в Києві (з 2011 року). Народний артист України (2008). Молодший син оперного співака Анатолія Солов’яненка.

Степанков Костянтин Костянтинович (1962– 2012) — український кіноактор, режисер, поет. Закінчив Київський інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого, після чого працював режисером. Пізніше працював у Міжнародній академії екології. Брав участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС і зняв на цю тему фільм.

Ковальчук Діана Сергіївна (1982) — українська топ-модель.

Губський Богдан Володимирович (1963) — бізнесмен і політик, народний депутат України VI скликання від БЮТ.

Куликов Андрій Вікторович (1957) — журналіст, редактор, радіоведучий, телеведучий, медіа-експерт, медіа-тренер. З серпня 2007 р. ведучий політичного ток-шоу «Свобода слова» на телеканалі ICTV. У сезоні  2011–2012 років «Свобода слова» і її ведучий А. Куликов перемогли в номінації «краще політичне ток-шоу» 12-ої національної телевізійної премії «Телетріумф».

МикитенкоЄвгенОлегович(1953) – український дипломат-сходознавець, Надзвичайний і Повноважний Посол України в Саудівській Аравії, ОАЄ, Єгипті, Сирії, Бахрейні, Йорданії та ін. країнах Близького Сходу, зараз – у Державі Катар. Уперше переклав з арабської на українську окремою книгою добірку казок „Тисячі й однієї ночі”.

Стаховський Сергій Едуардович (1986) — український тенісист-професіонал. Володар чотирьох титулів АТР в одиночному розряді та трьох титулів ATP у парному розряді. 26 червня 2013 року Сергій Стаховський обіграв Роже Федерера на Вімблдоні. 21 лютого 2014 року, після кривавих подій у Києві, Стаховський заявив, що більше ніколи не буде спілкуватися з російськими ЗМІ через їхню брехню про події на Майдані і дотримується цієї позиції. У серпні 2014 року, повертаючись із США, привіз вісім бронежилетів, балаклави та іншу амуніцію для бійців із зони АТО. Митники певний час намагалися не пропустити. Після того виставив на аукціон ракетку з персональним автографом і 5 наборів струн для ракетки й обмотку для ручки — гроші мають піти на підтримку української армії.

Климов Віталій Вікторович (1966) — український музичний продюсер. Відомий завдяки співпраці з гуртами «Табула Раса», «Океан Ельзи», співачкою Альоною Вінницькою. Крім роботи з артистами, займається режисурою музичних кліпів, виготовленням відеопродукції. Працював редактором, журналістом, ведучим і продюсером на українських телевізійних каналах, редактором та журналістом в українських друкованих ЗМІ. Був одним з учасників відомого наприкінці 1980-х – початку 1990-хукраїнського рок-гурту «Баніта Байда».

 

Наталя Трач