МЕГАПОЛІС: СТЕЖКАМИ ПУБЛІЧНОГОПРОСТОРУ-2
Видається, що сьогодні ми несамохіть опинилися в ситуації «війни пам’ятників» і «війни з пам’ятками».
У цьому числі пропонуємо продовження — другу частину нашого есею, розпочатого в № 2 ICJ. Як і тоді, перспектива і масштаб нашої подорожі Києвом обумовлені абстрагованим поглядом людини — городянина чи городянки, які перебувають у публічних просторах: простують вулицями, бульварами чи площами міста, прогулюються його скверами й парками або опиняються у своєрідних квазіпублічних просторах — комерціалізованих анклавах шопінг-молів… Це буде погляд на місто людини, яка усвідомлює свою відповідальність за те, що в ньому відбувається.
«ЦЕНТРАЛЬНА ПЛОЩА» І «ЦЕНТРАЛЬНА ВУЛИЦЯ»: МАЙДАН І ХРЕЩАТИК
Майдан Незалежності (або просто — Майдан) і Хрещатик відомі всім як «центральна площа» країни та «центральна вулиця» країни й столичного міста Києва. Такими вони були далеко не завжди, а їхня умовна «центральність» стосовно інших територій міста і республіки УРСР (а перед тим — і губернської території Імперії) почала формуватися після 2-ої пол. ХІХ ст. і «закріпилася» вже в радянські часи. Поняття «центральності» надзвичайно важливе для розуміння просторових і символічних стосунків центру-периферії, які екстраполюються з міста на територію країни. Більше того, у такій диспозиції бачимо недвозначну ієрархію — держава-місто, тобто присутність «владної вертикалі». У сьогоднішньому глобалізованому світі (хай як би тому пручалися) вертикальні ієрархічні зв’язки мало-помалу відходять і на сцену виступають зв’язки горизонтальні, тобто зв’язки між містами (зв’язки між рівними), щось подібне до того, як це відбувалось у Середні віки, коли утверджувались міста, поставали форми самоуправління, на яких ми базуємо сьогоднішні муніципальні інститути й структури, і коли ще не було національних держав. Вочевидь, саме подолання жорсткої ієрархічної вертикалі держава–місто й розвиток таких горизонтальних зв’язків між рівними суб’єктами й мала б ставити за мету політика децентралізації. (Адже саме словосполучення «міська державна адміністрація» звучить як оксюморон, тобто як непоєднувані поняття!) Від 2-ої пол. ХІХ ст. Київ долучається до загальних тенденцій Європи і світу — ми бачимо тут експансію Індустріального міста (звісно, з поправкою на масштаб). І площа (Майдан), і вулиця (Хрещатик) розташовані на місці, де сходилися три розрізнені доти частини міста (Поділ, Верхнє місто, Печерськ) — тобто у певному сенсі стали об’єднувальними структурними елементами. Тодішня «центральність» досягається завдяки спорудженню міської думи (1876) на Думській площі (після такої-сякої реформи самоврядування 1870 р.). Це стає невід’ємною і незнищенною частиною урбаністичної традиції нашого міста — свідчення чому бачимо, починаючи від Свирида Петровича Голохвастова (героя п’єси «За двома зайцями» Михайла Старицького). Іншими словами, маємо усі ознаки «споживання міста як видовища» за формулюванням урбаніста Девіда Гарві. У 1944 р., за рік до закінчення Другої світової війни, площу, яка від 1937 р. стала називатись «майдан Калініна», було включено до загального великого та помпезного проекту — мегаломанічного плану повоєнної відбудови Хрещатика. Саме в результаті перебудови та переозначення вулиці Хрещатик стає «головною вулицею міста і республіки», перебирає на себе функцію головної процесуальної осі та магістралі — magistrale (і не лише в розумінні транспортної артерії). Тодішній тоталітарний режим ставив специфічні завдання перед архітекторами як «соціальними інженерами» (в даному разі це стосується конкурсу на проект повоєнної відбудови вулиці): окрім розміщення офіційних владних споруд, сама вулиця мала стати церемоніальним проїздом-магістраллю, а парадна площа, якою завершувався Хрещатик, — місцем апофеозу парадних процесій. І вулиця, і площа повинні були акумулювати величезні маси народу, і це мало б стати в пригоді для централізації та взяття під контроль усього просторового досвіду городян і навіть урбаністичної традиції. Тобто, з одного боку, архітектура ефективно застосовує «церемоніальний аспект» як інструмент розпланування міських просторів, з іншого — певні риси театральності, просторової драматургії (з барокового спадку) беруться на озброєння для унаочнення просторового порядку «політичного господаря» й підкорення простору. Формальний же бік «барокового спадку» — алюзії до знаменитих барокових фронтонів як відображення «національного елементу в архітектурі» — був запозичений авторами фінального варіанта з конкурсної пропозиції Володимира Заболотного. Як писала одна з тогочасних газет, у результаті реконструкції Хрещатик знов має стати вулицею радості й щастя! Можна сказати, що цього було частково й досягнуто. Не в останню чергу завдяки зусиллям архітектора Анатолія Добровольського. Натхненний творчим візитом до Сполучених Штатів і знайомством з американськими містами та їхньою автоцентричною культурою, Добровольський акцентував на тому, що відновлена вулиця має сприйматися в два способи і, відповідно, з двох швидкостей: з вікна автомобіля та з точки зору людини, що пересувається пішки. Власне, ще тоді, за задумом архітекторів-проектувальників, магістраль, яка зараз уже певний час у вихідні й на свята перетворюється на невпорядковану й хаотичну пішохідну зону, розділяє дві функції — «офіційну» та «повсякденну». Відтак на парному боці Хрещатика маємо «офіційний центр» — споруди, «вишикувані» єдиним фронтом, де розміщуються «владні інституції» (міністерства, головпоштамт, муніципальна адміністрація тощо). До речі, нещодавно прийнято рішення облаштувати публічний простір на першому поверсі КМДА — перетворити, чи, точніше, повернути йому його функцію і значення «урбаністичного спільного» / urban commons. (Сподіваюся, цікава ініціатива не залишиться декларацією). На непарному ж боці вулиці — пішохідний бульвар і крамниці, житлові будинки з «розривами» та включенням рельєфу (планувальний хід, запозичений з конкурсної пропозиції Олексія Тація). І тут знов — реакція на рельєф і панорамні види — данина бароковій планувальній традиції. Уже якийсь час ведуться розмови про надання вулиці Хрещатик статусу пам’ятки містобудування національного значення, а також тривають роботи з її паспортизації — в принципі логічне завершення процесу.
Це площа, якою завершується Хрещатик — вулиця, прокладена на місці Хрещатого яру — стає буржуазним бульваром — головною комерційною вулицею міста, де, виблискуючи вітринами й вогнями, розміщуються фешенебельні готелі, магазини, банки, кафе, ресторани, а причепурена київська публіка збирається, аби себе показати і на людей подивитись.
Майдан Незалежності, своєю чергою, зазнав не одної масивної реконструкції і не одного перейменування. Після реконструкції 1976–1981 рр. Майдан стає «площею Жовтневої революції», для підтвердження назви спорудили грандіозний пам’ятник Леніну (1977), який у буквальному сенсі «душив» весь простір довкола себе, нависаючи своєю масою над площею та поодинокими перехожими. У практиках повсякдення пам’ятник був скоріше невидимкою, розчиняючись у сірому довкіллі. Звісно, що монумент може здаватись і «невидимим», але знак завжди був на своєму місці. У результаті реконструкції площа стала місцем кульмінації, апофеозу процесій та остаточно була поділена транспортною магістраллю на дві частини (йдеться про поділ і символічний, і фізичний): «офіційний», або ж церемоніальний (той бік, що «під Леніним», на якому встановлювали трибуни для партійно-політичних лідерів), і «неофіційний», ближчий до повсякденного, хоча й з регламентованим характером публічності цього простору. Звісно, не можна заперечити, що й тоді і площа, і вулиця мали статус «публічного простору» — у тих межах і в тому сенсі, як розуміли «публічність» у ті часи — тобто місця «громадського користування». Уже від кінця 1980-х площа стала чимось на зразок лондонського Гайд-Парку: за будь-якої погоди, влітку і взимку тут збирались городяни та представники різноманітних політичних партій і рухів, щоб висловити свою думку з приводу політичних подій або ж покритикувати чи запропонувати своє вирішення поточних політичних і соціальних проблем.
Утім і без «статусу», і не лише з історичної точки зору, Хрещатик є видатним урбаністичним проектом (на це вказують також зарубіжні фахівці — архітектори й урбаністи) — передовсім як добре розпланований простір, що має багатий потенціал і здатний акумулювати багато функцій.
На Майдані — такому собі київському Гайд-Парку — відбулася реконцептуалізація та переозначення простору, він став набувати рис «ідеального публічного простору», коли публічність є результатом постійного і реального процесу «присвоєння», апропріації простору реальними городянами. Далі була Революція на граніті (1990), коли студенти вперше застосували тактику політичної «окупації простору», потім, 24 серпня 1991 р., площа стала одним із центрів потужних політичних демонстрацій, було проголошено незалежність, пам’ятник Леніну (Жовтневій революції) знесено, а площу перейменовано на Майдан Незалежності. Відтоді Майдан стає центром політичного життя, головним місцем громадянських та політичних демонстрацій і протестів — і не лише для міста, а й для всієї країни і світу. Саме відтоді Майдан є тим публічним простором, де, «окупувавши» територію, політичний рух може заявити про себе, бути побаченим і почутим.
Відтоді Майдан Незалежності стає не просто «місцем» протестів, а й потужною метафорою «громадянськості» та громадянської згуртованості. Саме слово «Майдан» увійшло в мови світу як символ боротьби народу за свої права.
Паралельно з активним політичним використанням цього простору бачимо такі ж активні спроби з боку «влади» й «капіталу» підкорити та приборкати його, вгамувати і взяти під контроль, «умиротворивши за допомогою капучіно» (як формулює це Шарон Цукін) чи «диснейлендувавши», тобто спроби нав’язати «єдино правильний», «єдино можливий» спосіб використання площі через комерціалізацію та «фестивалізацію» публічного простору (ще одна велика реконструкція Майдану 2000–2003 рр., приурочена до 10-ої річниці Незалежності, яка, власне, перетворила його просто на дах торговельного центру). Попри це в 2004 р. Помаранчева революція відновила, а Революція Гідності 2014 р. остаточно закріпила тактику «політичної окупації» та політичну складову цього публічного простору, тим самим продемонструвавши тяглість традиції «політичної присутності» на Майдані.
ПАМ’ЯТНИКИ НА БУЛЬВАРІ: From Shchors to Lenin and back again…
Київський бульвар Шевченка — пам’ятка не так «природи» (ботанічна пам’ятка природи місцевого значення, 1972), як саме містобудування. Якщо стати на одній з його верхніх точок — біля Володимирського собору, відкривається фантастичний перспективний вид: пряма, струнка лінія бульвару, обсадженого пірамідальними тополями, найдовша в Європі, якщо вірити Вікіпедії. На жаль, сьогодні це вже не місце «променаду», як то було в ХІХ ст., бо не вельми приємно шпацирувати чи сидіти на лавочці посеред щільного потоку автомобілів, дихаючи отруйним смогом. На бульварі є два цікаві акценти. На одному кінці, власне, на його початку — на Бессарабській площі — до грудня 2013 р. стояв пам’ятник Леніну, який ще з 1991 р. неодноразово намагалися знести. Влада зволікала, боячись видати офіційне рішення (бо ж то був «головний пам’ятник» чи взагалі якийсь сакральний символ!), тому це, нарешті, зробили активісти, запустивши ефект доміно по всій країні, де ще були пам’ятники комуністичному вождю (а їх залишались сотні й тисячі, навіть після 25-и років незалежності). Водночас майже на іншому кінці бульвару, на перетині з вулицею Симона Петлюри, в очікуванні своєї подальшої долі й досі стоїть кінний пам’ятник Щорсу, цнотливо прикритий жовто-блакитним тканинним екраном. В українській мові є два слова-терміни: пам’ятник і пам’ятка. І ніхто не заперечуватиме, що обидва вони тісно пов’язані з пам’яттю. Якщо пам’ятник — це об’єкт, що створюється для увіковічення пам’яті про людину чи певну подію для спільноти та її наступних генерацій, то пам’ятка — це об’єкт, якому надається цей статус і який ми цінуємо не за «пряме» збереження пам’яті (про подію чи особу), а, так би мовити, опосередковано — за інші якості: належність до певної доби, мистецькі вартості тощо. І от тут треба сказати, що деякі об’єкти з тих, що за законом мають підлягати «декомунізації», цілком могли би бути віднесені до «пам’яток» — як свідки доби, як об’єкти історичного чи мистецького спадку чи такі, з якими пов’язані спогади окремих людей або локальних спільнот. Для цього випрацьовуються певні критерії та розробляється процедура. І це не робиться поспіхом. У Києві навіть було утворено Експертну Раду з питань декомунізації при Департаменті містобудування та архітектури КМДА, яка працювала над розробленням певних критеріїв та процедур. Однак видається, що сьогодні ми несамохіть опинились в ситуації «війни пам’ятників» і «війни з пам’ятками». Прямим підтвердженням аргументу можуть бути демонстрації-протистояння під тим же пам’ятником Щорсу на бульварі Шевченка. У бронзового коня, до слова, нещодавно відпиляли «ногу». А цнотливе покривало пам’ятника послужило чудовою завісою від поліції для здійснення акту вандалізму. У цьому випадку йдеться про об’єкт, внесений до реєстру національних пам’яток, навіть більше — ніхто не заперечує справді високої мистецької якості кінної статуї напівміфічного персонажа, але процедуру прописано: перед тим, як демонтувати, його треба зняти з обліку в Реєстрі пам’яток національного значення. І вже тоді акуратно перенести до обіцяного громаді «музею тоталітаризму». Правда, на сьогодні облаштування такого музею на території колишньої ВДНГ видається більш ніж проблематичним. Потенційно вільний п’єдестал від Щорса спровокував роботу фантазії в багатьох, адже в нас традиційно пустка на місці поваленого символу викликає непереборне бажання моментально «заповнити» її новим ідолом. І, як не прикро, щоразу, як ідеться про питання увіковічення, збереження й підтримки пам’яті, ми потрапляємо в пастку «символічної репрезентації», коли першим і єдиним імпульсом-відповіддю є встановлення пам’ятника. Бажано — монументального. Спрацьовує традиційне уявлення про те, що збереження пам’яті — це передовсім пам’ятник, матеріальний об’єкт, символ, закарбований у камені — і так, щоб «віднині й навіки». Хоча його «відсутність» може бути набагато промовистішою й риторично сильнішою за «присутність». Саме остаточне скинення Леніна на Бессарабці 8 грудня 2013 р. започаткувало «ефект доміно» по всій країні. І майже одразу почав працювати традиційний рефлекс — заповнити чимось порожній п’єдестал. Не забарилася й пропозиція від представників релігійної громади встановити на Бессарабці фігуру Богородиці. Щоб пригальмувати досить активні, щоб не сказати — агресивні, спроби замінити один символ на інший, Департамент містобудування та архітектури КМДА у серпні-вересні 2015 р. проводив низку громадських обговорень Пам’ятник vs Public Space. Власне, це була пропозиція переосмислити ставлення до монументів-пам’ятників, переосмислити «пустку», що утворилась у просторі, роль символів у публічному просторі міста та й взагалі — ієрархію громадянських / горожанських цінностей, коли саме публічний простір (а не «монумент» чи матеріалізований «символ») є пріоритетом. Ще однією спробою підібратися до цієї ж теми був проект Суспільна угода фонду Ізоляція (червень–серпень 2016). Митці, куратори, критики спробували створити дискусійний простір між мистецькою спільнотою суспільством і владою для обговорення статусу та функціювання пам’ятних об’єктів у міському середовищі на прикладі того ж таки пам’ятника Леніну в Києві.
Так, форми, механізми й структури культурної пам’яті не є незмінними. І ці зміни передовсім стосуються змін у концептуальних підходах до увіковічення пам’яті: відхід від пасивного «споживання видовища» чи колективної, знеособленої «участі в колективному дійстві» та акцент на індивідуалізованій та інтерактивній формі, коли ми активно «співпрацюємо» з пам’ятником. А це означає, що ми потроху, але невпинно забуваємо про «масові дійства», мільйонні «демонстрації трудящих» перед портретами партійних вождів, у яких наша індивідуальність розчинялась у натовпі — розчинялася в «колективному тілі», і зміщуємо акцент до індивідуального й активного сприйняття та переживання (яке теж можливе «на публіці»), коли кожен має можливість відчути й усвідомити себе «краплею в океані», коли створюється можливість відчути себе частинкою «історії» — великого чи малого, або протиставити себе йому. Скажімо, ось так просто: взяти й пригадати свій власний унікальний досвід або емоції та відчуття чи досвід рідних, знайомих, друзів… Наприклад, на алеї Небесної Сотні, або й на алеї Невідомого Солдата, на Бессарабці, чи на Хрещатику... Кожен — як хоче і де хоче нехай згадає своїх героїв і свої події — від зовсім маленької — аж до значної. Коли близькі вам люди плакали, коли сміялися, коли їхні серця охоплювало почуття щастя і взаємної любові…
Світлана ШЛІПЧЕНКО
Директор наукових програм
Центру урбаністичних студій при Національному
університеті «Києво-Могилянська академія», Ph.D.
Фоторепортаж Олега ФЕДОНЮКА.