Об’єднувальнатемацьогофотоесею — погляднанашемістозперспективиі, відповідно, масштабузвичайноїлюдини — містяниначимістянки, якіпростуютьвулицямиКиєва, авідтакперебуваютьупублічномупросторі. Ні, не «пересічного» громадянина (як люблять зверхньо висловитись «можновладці», яких, до речі, ми самі й наділили повноваженнями приймати рішення в місті й тим самим впливати на наше життя). А особи ангажованої — тобто такої, яка усвідомлює свою відповідальність за те, що відбувається в місті. Переглянемо ці фото критичним оком і спробуємо визначити, як поліпшити наше життя в мегаполісі і де криється потенціал до розвитку.
ПОШТОВА ПЛОЩА
Попри проголошені наміри, це місце залишається транспортною розв’язкою, його так і не вдалося зробити «площею» — доступним, олюдненим простором, де пріоритет мають люди, а не авта. Щоб дістатись фонтанів та трохи охолодитись у спекотний літній день, мешканцям міста і відвідувачам-туристам доводиться долати справжню «смугу перешкод».
ВУЛИЦЯ САГАЙДАЧНОГО
Вулиця й жваве та різноманітне вуличне життя — важливий елемент сучасного міста. Як казав двічі мер Боготи Енріке Пеньялоса (якого один час так любили цитувати наші муніципальні чиновники): хороше місто — це те місто, де людині хочеться вийти на вулицю, де цікаво, комфортно і приємно ходити пішки. Ця вулиця також цілком може похвалитись розмаїтостями: тут немає «моно»-функції, а є робота, розваги, туризм, кафе/ресторани, заклади освіти і культури (якщо врахувати й Контрактову площу), а в прилеглих кварталах поки що збереглася резиденційна функція — тобто там досі мешкають люди.
Не так давно на вулиці Сагайдачного нарешті прибрали розтяжки зовнішньої реклами й заборонили спорудження стаціонарних «будок-терас», що наглухо відокремлювали перехожих від відвідувачів та ще й створювали неабиякі перешкоди для пересування вулицею. А якщо ця вулиця згодом стане пішохідною, то є шанс впритул наблизитись до високих параметрів «справедливого міста/простору», які, приміром, в більшості європейських країн імпліцитно наявні в кожному новому проекті, а відповідний концептуальний підхід закладається в голови майбутніх архітекторів ще в перші роки навчання в архітектурних школах.
КОНТРАКТОВА ПЛОЩА
Сьогодні вона мало нагадує міську площу і в сенсі завершеного архітектурного рішення, і в сенсі доступного та якісного публічного простору. Це конгломерат фрагментів, просторів, образів, об’єктів, котрі, здається, жодним чином не пов’язані в якесь значуще ціле. Тут змішались хаотичне паркування, стихійна і нестихійна торгівля, транспортний вузол, паркова зона. А іще тут є історичні пам’ятки та проблемні об’єкти — такі, як, приміром, Гостиний двір чи фонтан, який, завдяки активній позиції міської спільноти, не перетворився на «фонтан Сковороди–Миргородського» (нагадаємо: архітектор Андрій Миргородський у 2015 р. намагався побудувати „філософський фонтан” поряд з Гостиним двором, проект якого різко заперечила громада Подолу й професійні експерти).
Гостиний двір став «проблемою» не сьогодні й навіть не вчора. Саме проект великої реконструкції Контрактової, приурочений до «призначеного» 1500-ліття Києва і розроблений за участі Валентини Шевченко та Юрія Лосицького, розбудив ті суперечності та ускладнення, з якими нам довелося зіткнутися сьогодні. Автори звернулись до репрезентаційної моделі історицистичного регіоналізму, а простіше – до нехитрої імітації набору позачасових класицистичних форм початку ХІХ ст. з нереалізованого комплексу Вільяма Гесте та «доопрацювання» типового проекту гостиних дворів Луїджі Руска. Відповідно, абсолютно новій споруді було надано статусу пам’ятки. У результаті замість позірної «викінченості і завершеності композиційного ансамблю» (що насправді означає повну фіналізацію та закритість до подальшого оновлення чи розвитку) ми отримали потенційну дестабілізацію, коли кілька років тому відбулося в буквальному сенсі жонглювання цим статусом «пам’ятки» з метою перетворення об’єкта на ще один шопінг-мол. Громада намагалась протестувати, застосували досвід «окупації». Хоч треба сказати, що дуже часто фестивальна атмосфера «окупацій» та протестів може вичерпати себе в коловороті видовища й риторичних змагань між протестувальниками і владою. Врешті-решт, після Майдану проблематичний статус було повернуто, що на якийсь час унеможливило приватизацію об’єкта, і зараз має розпочатись дискусія щодо його подальшої долі.
Минулого року було проведено CONTR/ACT-конкурс на благоустрій Контрактової площі. Був і проект-переможець („Київська вітальня”), головна ідея якого фокусувалась саме на поверненні цьому місцю його значення «міської площі», а точніше — переозначуванні Контрактової як «європейської міської площі», тобто йшлося про відхід від стратегії глобалізованої стандартизації, що втілюється в образі всюдисущого шопінг-молу.. Відтак осердям проекту став розвиток публічного простору. Будемо сподіватись, що незабаром побачимо позитивний рух у напрямку реалізації результатів цього конкурсу.
ЖИТНІЙ РИНОК
Це не просто критий ринок на місці найдавнішого ринку Києва часів Київської Русі. Це пам’ятка тієї архітектури, яку називають пізнім проявом локального модернізму (або локальним переосмисленням традиції архітектурного модернізму), тобто – автентичний об’єкт, не симуляція. Зараз цей об’єкт опинився в такій собі time-trap – пастці часу. До нього зусібіч підступає новітня забудова, що симулює стару київську, рядову середньостатистичну, тож оновлення прилеглих територій і кварталів іде повним ходом. І тут ми спостерігаємо (власне, в усій його наочності) процес джентрифікації. Можна почитати спеціальну літературу (англійською) або принаймні подивитись у Вікіпедії: якщо коротко, то йдеться про реконструкцію чи оновлення старих кварталів міста у, скажімо так, не зовсім фешенебельних його районах, у результаті чого туди переселяються нові, значно заможніші, мешканці – так звані нові міські професіонали. Ціни на нерухомість зростають, а з ними і вартість життя. Тому «старі» мешканці здебільшого змушені виїжджати. Джентрифікація в історичному центрі міста (і це, як не прикро, особливо стосується «професійної уявності» більшості наших архітекторів) експлуатує образний ряд і форми кінця ХІХ ст., у буквальному сенсі паразитуючи на минулому та пожираючи його. З одного боку, цей процес є невідворотним, він супроводжує оновлення й розвиток сучасного міста, тож зупинити чи заборонити його ніхто не в силі. З іншого боку, цей процес і його наслідки для міста і територій потребують щонайменше серйозного критичного аналізу та подальшого врахування при розробленні планів розвитку територій.
КІНОТЕАТР ЖОВТЕНЬ
Один з небагатьох зразків київського конструктивізму, що дожив до наших днів. Його «первинна функція» як власне кінотеатру відразу розширилася іншими активностями, так би мовити, клубного характеру (не зовсім у сенсі «англійського клубу», а того, що у 1920-х називали «соціальним конденсатором»; сьогодні найближчим за значенням є «громадський центр» /community center). Тут можна було почитати журнали чи газети, пограти в шахи, зустрітись із друзями чи знайомими; згодом тут почали демонструвати артхаузні та фестивальні фільми, проводити виставки, лекції, дискусії. Після драматичних подій – пожежі 2014 – передовсім завдяки активістам і волонтерам, їхній чіткій, злагодженій та сильній позиції, споруду було відновлено і «повернуто» місту. Це позитивний приклад самовіддачі представників і представниць громади міста та продуктивної співпраці з муніципальною владою.
ВОЗДВИЖЕНКА
Житловий комплекс „Воздвиженський” – найбільш промовистий приклад перетворення «святкування фетишу споживацтва» (як це колись називав Вальтер Беньямін) у видовище. Ще в старій рекламній пропозиції він характеризувався як «вишукані апартаменти і садиби, зведені в дусі модерну, інтерпретованого на хвилі готики, бароко та французького романтизму”. Однак пропонована тут споживачеві «архітектура стилів» видається досить безпорадною і невигадливою симуляцією, а не спробою «нових історицистів» відобразити в архітектурних формах ідеї та цінності попередніх епох, у якій знаходили б своє втілення «цінності доби», власне, як це й передбачала ідеологія архітектурного історицизму ХІХ ст. На жаль, симуляції – домінуючі практики забудови історичної частини Києва, і зокрема – Подолу, де цілі квартали в буквальному сенсі, до того ж не дуже вдатно, мавпують зразки «архітектури стилів» ХІХ ст.
Апофеозом таких підходів і є житловий комплекс „Воздвиженський”, розміщений у давньому урочищі Гончарі-Кожум’яки. Це досить химерне утворення, яке ще у 2006 р. пишно іменувалося «Культурно- політичним центром Площа Європи», а сьогодні часами нагадує і місто-привид (покинуте поселення часів Американської „золотої лихоманки”), і голлівудську декорацію (stage-set) водночас. Прагнення авторів створити «елітне містечко для успішних» зіграло з ними жорстокий жарт і в суто економічному, і в архітектурному плані. Ціла низка чинників, включно зі світовою кризою та простою жадібністю девелоперів, спричинилася до того, що містечко великою мірою так і залишилося незаселеним. Ще кілька років тому воно й справді нагадувало якесь дивне потойбіччя: раптом, із жвавого подільського середмістя ви потрапляли в майже абсолютно порожнє, знелюднене місце й опинялись серед неживих декорацій у компанії хіба що кількох аж ніяк не „елітних” охоронців (які залишилися стерегти купи покинутих будівельних матеріалів від „небажаних” відвідувачів) та зграй бездомних собак. І навіть сьогодні, вже через 10 років, там майже немає мешканців: не працює його «первинна функція» – резиденційна. Хоч водночас бачимо там появу дуже специфічних «форм життя». Сюди вчащають знімальники рекламних кліпів, тут функціонують кілька «елітних» крамниць і ресторанів, кияни й туристи приходять – «просто погуляти» і «зробити фото на згадку», на дитячі майданчики з різних районів міста люди приводять погратись дітей, і сюди вже дістались усюдисущі молодята-наречені, які, за специфічним звичаєм, іще із совєтських часів, полюбляють фотографуватись біля будь-якого пам’ятника чи скульптури. Тобто люди обживають і потроху пристосовують – апропріюють – цей простір, який тепер має дещо незвичні й не передбачені проектувальниками функції.
Чи мала «мобілізація видовища» у проекті Воздвиженського комплексу якусь іншу, відмінну від ідеології коммодифікації мешкання, мету? (Коммодифікація – перетворення на товар, на предмет споживання). Видається, що ні. Бажання максимально «історизувати» форми вилилось у граничну фраґментацію: конґломерат образів (за не дуже якісного виконання) ніяк не хоче перетворюватись на «урбаністичний театр видовища». А тут ще й зовсім не іронічне, а прямолінійно-кічове застосування «тропу Європи» нагадує нам про популярні в народі слово-сполучення: „євро”-ремонт, „євро”-вікна, „євро”-двері, які своєю «європейськістю» мали б заявляти претензії на відповідність певним стандартам якості життя.
ПРОМЗОНИ В ЦЕНТРІ МІСТА
Виявляється, не треба аж так далеко ходити, щоб побачити наслідки планувальних підходів, головним принципом яких було функціональне зонування. Ще з ХІХ ст. вулиця Кирилівська та й весь Куренівський район були ледь не головним осередком легкої промисловості міста – однієї з його провідних індустрій. Сьогодні ця вулиця подекуди нагадує коридор старої комуналки, захаращений старими, покинутими (але «приватизованими») і освоєними численними новими орендарями заводами і фабриками, поступово наступають і новоспоруджені бізнесові й торговельні центри, а каркаси старих споруд дають місце тій же торгівлі чи офісам. На Кирилівській, 35, сиротливо бовваніє вже напіврозвалена пам’ятка індустріальної архітектури початку 20 ст. – колишній пивоварний завод Ріхерта. На фасаді щонайменше років із 5 –банер: продається!
Функціональне зонування – не винахід нашої «соціалістичної доби», а, відшліфоване модерністами та доведене майже до абсурду містобудівельниками СРСР, дітище містобудівної ідеології й теоретичних пошуків урбаністів кінця ХІХ ст. – тобто часів пізнього Індустріального міста.
Сьогодні, коли спосіб виробництва та, відповідно, просторова організація докорінно змінились, ми опинились у реальності постіндустріального міста. Ми «раптом» побачили в буквальному сенсі дірки – пустки, що утворились у тканині міста, коли «індустрія» або втратила своє значення, або перебралася на околиці чи взагалі за місто. У світі є чимало успішних прикладів регенерації та ревіталізації колишніх індустріальних зон. Вони набирають нових, комбінованих, функцій: тут можуть розміщуватись житло, музеї індустрії, виставкові комплекси, що орієнтуються, передовсім, на сучасне мистецтво, звісно ж – нема де дітись – і шопінг-моли, і громадські центри та багато чого іншого. Головне, щоб проекти майбутніх «реконструкцій» розроблялись на засадах стійкого урбаністичного розвитку. А, окрім усього іншого, це означає, що планувальний принцип «згори–вниз» змінюється на принцип планування «знизу–вгору», і коли майбутній проект стає запорукою розвитку не лише «території», але й локальної громади та міської спільноти.
ЛИПИНКА
Цей житловий комплекс в районі Виноградаря – класичний приклад того, що фахівці називають огородженою спільнотою; англійський термін – gated community або walled community. В рекламі позиціонується як «європейський», «новий формат міського життя».
Загалом, скажімо, в Америці, термін gated community цілком природно циркулює в професійному сленгу агентів з нерухомості, попри вельми різку критичну позицію дослідників. Так, окрім іншого, тут є справді важливі моменти: безпека, доглянута територія, спільна відповідальність мешканців. Однак, поруч із цим, дослідники урбанізму вказують на негативні сторони – і більш «умоглядні», такі, що відразу «руками не помацаєш», але результат яких має негативний ефект на загальний соціальний капітал міста; і на доволі практичні речі – як, приміром, зростання витрат на утримання, коли до сплати за «внутрішні» послуги додаються витрати на муніципальні.
Саме через протиставлення себе «решті міста» або «забродам» чи небажаним відвідувачам, від яких, власне, й споруджують «огорожу», прагнучи якнайрадикальніше відокремитись, можна говорити, що в нашій критичній традиції термін «огороджена спільнота» має не нейтральну, а чітку негативну конотацію.
У принципі європейське місто, принаймні його модель, є традиційно інклюзивним, де, завдяки невисотній чи малоповерховій вуличній забудові, є можливість і зберігати людиноорієнтований масштаб, і створювати умови, надавати місце для змішування соціальних класів і груп.
„КОМФОРТ-ТАУН”НА ВУЛИЦІ РЕГЕНЕРАТОРНІЙ
(люблять наші забудовники подібні назви! – невмируща київська традиція від часів славнозвісного Свирида Петровича Голохвастова із фільму „За двома зайцями”) – ще один з багатьох прикладів «огородженої спільноти». Власне, тут навіть краще було б сказати «загородженої» та «відгородженої» – такої, що відкрито протиставляє себе мешканцям довколишніх старих стандартних мікрорайонів та, вочевидь, і «решті міста». Чи бува не вимагають на вході перепустку, навіть, якщо ви просто хотіли погуляти тут з дитиною?!
Комплекс спорудили на місці колишнього гумово-регенераторного заводу, тобто в локації старої індустріальної зони. Житлова забудова на місці колишніх фабрик та заводів «індустріальної доби» – це нормальний хід, один з варіантів нового використання величезних територій, що «вивільнились» у місті після того, як промисловість або зникла (старі способи виробництва просто віджили своє), або перебралася на околиці, де земля є значно дешевшою. Навіть у рекламі і на сайтах аґенцій нерухомості цей район позиціонує себе як «місто у місті» – тобто як такий собі самодостатній фрагмент, де забезпечують головні позиції інфраструктури, необхідні для «повного циклу» життя. Але це без «культури» (споруди кінотеатру, театру чи бібліотеки проектом не передбачені) та «роботи» (скажімо, офіси для нових «креативних» бізнесів теж проектом не передбачені, за винятком робочих місць в локальній торгівлі чи освіті). Раніше в деяких країнах Європи, крім Скандинавії, частково в Італії, Франції, Британії, активно в Росії, Азії, на Близькому Сході, Туреччині, в Латинській Америці, трохи в США такі райони будувалися, і навіть мали певний успіх. Ідеться про країни з великою масою зубожілого, бідного, а тому й соціально подразливого прошарку населення, від якого прагнула себе відгородити „благополучна” частина людей.
Отже, подібні проекти цілком застаріли і не відповідають профілю сучасного міста, тим більше актуальним практикам європейської столиці. На порядку денному – стійкий розвиток міста і його чіткий зонінг, де локальна спільнота має свій публічний і відкритий для всіх простір, власне те, про що йшлося у попередньому розділі про „Липинку”.
ПАРК ШЕВЧЕНКА
У регістрі повсякдення центральну зону парку радо використовують мешканці прилеглих кварталів, діти, студенти, пенсіонери, ролери, туристи; а пам’ятник з політичного символу перетворюється на позначку у просторі, маркер місця для призначення зустрічей і побачень ще від днів його спорудження у 1939 р. У парку досить активно проводять різні заходи із набору стратегій «креативного міста» (creative city): фото-виставки, класи йоги, танц-класи, виставки квітів, садових скульптур та інсталяцій, функціонує паркова бібліотека/бук-кросинг, прокат велосипедів тощо. Проте, як не прикро зауважити, останнім часом бачимо явний перебір із подібного роду «креативними активностями»: парк наче перетворився на шоу-кейс – своєрідну вітрину «декоративного урбанізму»; до цього можна додати ще й у буквальному сенсі засміченість кіосками і «дизайнерськими лавками» різних форм та сумнівної якості виконання.
Окремо слід сказати про шахістів, адже вони є не лише «символічним атрибутом» парку (такою собі специфічною «символічною противагою» до Шевченка), а й однією з найбільш пізнаваних та сталих місцевих спільнот, що не змінювала свого місця у буквальному сенсі – їх не зачепила навіть масштабна реконструкція 2000 р., просто облаштували нові столи та лавки і додали дашки від дощу.
Приємно відзначити, що в парку не конфліктують і не перетинаються, а співіснують, доповнюючи один одного, два просторові регістри: рівень повсякденності та офіційний і політичний.
Попри всі намагання надати цьому місцю «фестивального характеру», можна твердити, що саме присутність пам’ятника стала запорукою того, що парк є «видимим» на ментальній карті мешканців (на відміну від багатьох інших парків міста), він є активним публічним простором, що сприяє розвитку і становленню «цивільності», міської солідарності і традиції, виробленню спільних цінностей і нових видів міського життя.
Незважаючи на всі зміни, що їх несли із собою буремні часи чи трансформації урбаністичної форми, парк залишається місцем дивовижної семіотичної (знакової) стабільності: тут, з одного боку, досить успішно утримується його «первинна», традиційна функція як публічного парку – місця з не строго заданою, обумовленою чи обмеженою функцією острівця природи в середмісті, де хотілося б просто побути, відпочити. Водночас, з іншого боку, парк постає як одне з важливих місць пам’яті не лише міста, але й усієї країни – потужним символічним маркером нашого політизованого міського ландшафту з фігурою великого поета – символом української нації.
ЕКСПАНСІЮ «ПРИВАТНОГО»В ПУБЛІЧНИЙ ПРОСТІР
(підкреслю – у фізичні / «матеріальні» відкриті простори міста) ми спостерігаємо повсюди. Не буде перебільшенням сказати, що українська урбаністична традиція є перервною і фрагментарною. Традиційно окрема родина/господарство, в тому ж старому Києві, постає як самодостатній світ, що далеко не завжди вписується в загальну картину урбаністичної традиції субординованих просторів (таких, де є градація міських зон за важливістю: центр/ратушна/ринкова площа, прилеглі райони власників дорогих кам’яниць, приватна забудова „посполитих” , промислово-ремісні зони, околиці тощо), а відтак розмивається й розуміння певних суспільних конвенцій (неписані, звичаєві норми і правила поведінки, прийняті в суспільстві, що застосовуються „за замовчуванням”), що позначають внутрішній, домашній, приватний простір та відокремлюють його від зовнішнього, публічного – фасаду, вулиці, площі і т.д. Обмеження, регулювання та правила співжиття в місті вироблялися в Європі впродовж століть. Правила забудови і, зокрема, вигляду фасадів регламентувались конституціями чи статутами міста. У нас цю функцію частково виконувало німецьке (в популярному вжитку – Маґдебурзьке) право.
Найближчий приклад нерозуміння суспільних конвенцій, якими визначаються межі приватного-публічного у відкритих просторах сучасного українського міста – химерні конструкції, що їх наші співгромадяни будують на своїх балконах, – усі ці засклені шпаківні-будки, що кожна з них живе своїм „дизайнерським життям” і функціональним призначенням. Причому виявляється, не має значення, буде це стара «хрущівка» або «панелька» чи «престижеве помешкання» в районі «нового формату життя».
Світлана ШЛІПЧЕНКО, Ph.D.
Директор наукових програм Центру урбаністичних
студій при НаУКМА
Фото Олега Федонюка
Спеціально для ICJ