Маркери публічного простору: чи стали мурали окрасою Києва?
З десятків і сотен стін і парканів Києва на нас дивляться величезні й дивні зображення. Колись невеликі – здебільшого примітивні й хуліганські – графіті поступово перетворилися на вуличне мистецтво – стріт-арт.
1859 року Шарль Бодлер у своїх критичних оглядах сучасного мистецтва, тоді арт-критик, не оминув увагою не тільки живопис, скульптуру чи фотографію, а й дав епіграф для цієї статті: «Без сумніву, саме художники прищеплюють смак публіці, але й вона також чекає, щоб вони їй підтакували, бо ж якщо художник сприяє отупінню глядача — той платить художникові такою самою монетою, отож, обидва впливають один на одного з однаковою силою». І хоч про смаки можна сперечатися затято й безрезультатно, проте нині і митці, і люди, далекі від мистецтва, все одно про них дискутують. Однією з найцікавіших дискусій останніх років стала тема муралів, які що далі, то яскравіше вимальовуються на стінах столиці України та в інших містах. Не претендуємо на те, щоб оголосити істину в останній інстанції, проте спробуємо з’ясувати, чому в поглядах містян і митців такий разючий різнобій.
Охопити все розмаїття муралів на кількох сторінках неможливо, проте вихопити кілька найпомітніших, які можна побачити в історичному центрі Києва, варто спробувати. Редакційна команда побачила в цьому хороший привід здійснити прогулянку містом і торкнутися не лише поглядом розписаних старих стін на відстані витягнутої руки. «У мене до новостворених муралів двояке ставлення, — пояснює киянин, який живе в самому центрі столиці, але свого імені попросив не публікувати. — Якось ми з колегою пили каву в нього на кухні, вікно якої виходить на один із муралів. І хоча художник намалював на стіні будинку абстракцію, кольори й символи створювали гнітюче враження, під впливом якого мій товариш згадував обсенну лексику й висловлював тільки негативні емоції. Та й не лише він один, а й інші мешканці будинку не хотіли співіснувати з похмурим живописом». Попри те, що співрозмовник має стосунок до мистецтва і на ньому розуміється, він вважає, що мурали в центрі міста демонструють радше низький, ніж високий рівень професійної майстерності своїх авторів, а художня цінність їхніх робіт сумнівна. І монументальний живопис, що не такий масштабний і ресурсомісткий стріт-арт, як звичне графіті, — це втручання в автентичні фактури будинків, старовинну архітектуру та образ міста, тому зі схожими ініціативами варто бути обережним.
ХудожникЛесьПодерв’янський не бачить проблеми у співіснуванні містян з муралами, та й стінам будівель тонкий шар фарби ніяк не загрожує і, зрештою, його можна замалювати. Крім цього, в архітектурний ансамбль може не вписуватися не так мурал, як сучасні будівлі, що переважно й відбувається. Олександр Ройтбурд теж має питання до архітекторів міст, з погляду художника, взагалі-то дивовижно об’ємне поняття «сучасна архітектура». «Я нічого не маю проти неї, але вона ж… як наша колишня “необъятная родина”, простягається від хрущоби і типової “чешки” з району — до Захи Хадід, Нормана Фостера і Френка Гері. Можна не всю її любити?» — риторизує Ройтбурд. На його думку, в розвинутих країнах працює очевидно цивілізованіша процедура експертизи арту, який вживлюють у міське середовище, однак «у нас до неї ще не доросли, у кожному разі потрібно ж якось фільтрувати такі каналізаційні стоки». «Мистецтвознавці вважають, що нинішня мода настінних малюнків прийшла до нас з легкої руки мексиканських художників-монументалістів: Дієґо Ривери, Давида Альфаро Сікейроса, Хосе Клементе Ороско, які розписували стіни, так само, як і Джотто ді Бондоне, великий живописець XIII сторіччя, — розповідає Лесь Подерв’янський. — Хоча, очевидно, людина почала це робити ще тоді, коли жила в печері. Чи є мурали лише примітивними нав’язливими трафаретами, простакуватим мистецтвом вулиці чи це монументальний живопис? Муралізм (з англ. mural, що перекладається як «розпис») — мистецтво настінного живопису, яке значно відрізняється своїми великими масштабами від стріт-арту, зокрема графіті. Проте точніше звучатиме така версія: мурали є частиною (радше формою) стріт-арту, якщо мислити сучасними категоріями. До вуличного мистецтва зараховують і постер-арт, і перфоменс, і контекстний стріт-арт, навіть інсталяції. Це не мистецтво таємного містичного акту, а мистецтво публічності, у чому йому допомагають PR-технології, мас-медіа, реклама й найрізноманітніші винахідники епохи інтернету. Варто згадати феномен Banksy, англійського андеграундного художника, політактивіста і режисера, роботи якого представники громадських організацій («Keep Britain Tidy») назвали звичайним вандалізмом, але галеристи й професійні кола зігнорувати популярне явище не могли. «Слава Бенксі цікава тим, що його ніхто не бачив, – коментує художник Лесь Подерв’янський. – Є такі, що вважають, ніби такої людини нема в природі». Подерв’янський симпатизує автору-інкогніто, бо в своїй суті справжнє мистецтво хуліганське, у ньому має бути таке, аби оку було за що зачепитися, інколи й провокувати доброчесних громадян.
Муралізм (зангл. mural, щоперекладаєтьсяяк«розпис») — мистецтвонастінногоживопису, якезначновідрізняєтьсясвоїмивеликимимасштабамивідстріт-арту, зокремаграфіті. Проте точніше звучатиме така версія: мурали є частиною (радше формою) стріт-арту, якщо мислити сучасними категоріями.
Ви подивіться на малих дітей: якщо вони бачать білу стіну, то швидко знаходять, як її найкраще спаскудити». Письменник і драматург Лесь Подерв’янський вивчав у художньому інституті станковий, монументальний, театральний живопис, графіку, проте оцінювати розписи на київських будівлях не бачить сенсу, бо роботи художників надто різні. «У радянські часи оцінюванням і відбором робіт займалася худрада, хоч нічого доброго в такому явищі нема, бо від задуму художника-монументаліста майже нічого не лишалося. Тепер теж не бракує експертів, які про все мають свою думку. Я не експерт, але мені мурали подобаються. Бо вони живі. Щирі. Через це на них можна дивитися і не дратуватися. Потворна українська столиця найкрасивішою на світі точно не була і не стала, а мурали відволікають від думки про її потворність».
Художник Олександр Ройтбурд писав на своїй фейсбук-сторінці, що мистецтво часів СРСР було безнадійно провінційне, пригноблене, зокрема і в УРСР, і цензура — це зло. «Тоді була одна відносно добра річ, яка називалася «худсовєт», там, звичайно, і свободу творчості щемили та мафіозні інтереси лобіювали, але такого лайна, яке ставлять сьогодні на площах наших міст і малюють на стінах наших будинків — ані один радянський худсовєт ніколи б не пропустив... У порівнянні з попсовими муралами від «скай арт фаундейшн чи як його там», автобусні зупинки в селах… — це ривера з сікейросом».
В одного з ініціаторів ідеї розписати стіни Києва режисера Гео Лероса, куратора проектів City art та ArtUnitedUs своє бачення. Його довготривалий проект передбачає створення 200 муралів, 100 — в Україні і ще 100 — в 40 країнах по всій планеті. На створення одного муралу потрібно тиждень-два, кошторис — від двох до чотирьох тисяч доларів. Міська влада підтримала проект, і художники з різних країн світу завдяки меценатській підтримці подарували Києву свої картини просто неба. «Це монументальне мистецтво. І я більш ніж упевнений, що стіни — зброя у вихованні людей, їхнього смаку. Одна річ влаштувати виставку в галереї, зовсім інше, коли виходиш у публічний простір — виконуєш роботу для мас, для тисяч», — пояснив автор ідеї. Міська влада підтримала митця, та й букву закону художники не порушили, архітектурні пам’ятки, пам’ятки історії залишились недоторкані. Упродовж 2014–2016 років (хоча тренд започаткувався кілька років раніше в рамках арт-фестивалів) художники з України, Іспанії, Аргентини, Австралії, Німеччини, Британії, Бразилії, Португалії тощо прикрасили муралами кількадесят будинків, і тенденція досі продовжується. Мурали мають великі шанси стати новою візитною карткою столиці, а Київ —перетворитися в майбутньому на столицю стріт-арту. Кількість муралів уже наближається до другої сотні, хоч це не порівняти з тою силою-силенною, яка є в Берліні, Нью-Йорку чи Парижі. «Київ треба порівнювати аж ніяк не з Парижем чи Берліном, – зазначає письменник Володимир Єшкілєв. – Щоразу, коли я навідуюся до столиці України, то переконуюся, що ментально й емоційно моя країна нагадує Латинську Америку. Така європейська латинська Україна, і мурали з’являються неспроста. Це ж віяння не з Європи, а з мексиканських революційних рухів, така собі символічна експансія. Хоча, із соціопсихологічного погляду, це явище можна розглядати без усякої пропаганди, вже на рівні «тут був Вася». У кожному разі семантика таких прикрас різна.
Кожен користувач інтернету може спостерігати за тим, як у Києві з’являються нові мурали за допомогою інтерактивної мапи http://kyivmural.com/.
А я її якраз не побачив. Це щось стихійне, не погане й не хороше, знаки часу. От тільки в країнах Латинської Америки ця хвиля прошуміла в минулому столітті, а тільки тепер дійшла і в наші закапелки». Насамкінець мій співрозмовник додав, що без кольорів та емоцій, в які розмалювали місто художники, воно було б найкращим місцем для нудьги. Більшість вуличних художників і муралістів — це колишні графіті-райтери, а не академічно вишколені монументальні художники. Треба зважати й на той факт, що працюють вони за добові. «У наш час художник полишений сам на себе, а якщо Тиціану пензлі подавав сам імператор і платив добре за роботу, то й картини митець малював інакше, ніж ті молоді хлопці, які хочуть заявити про себе», — говорить Лесь Подерв’янський. «InteresniKazki», український дует вуличних художників Володимира Манжоса та Олексія Бордусова, досяг успіху не тільки в Україні, а й далеко за її межами: у США, Мексиці, Індії. Своєю творчістю митці прагнули привернути увагу людей до війни й агресії, а ще донести смисли, які здатне пояснити візуальне мистецтво. Художники переконані, що люди, які думають і відчувають, окрім декоративної функції бачать у їхніх малюнках вдосталь важливих сенсів. Найнижчий рівень сприйняття, з погляду митців, коли перехожі кажуть щось таке: «О, як гарно! Це точно краще, ніж облуплена сіра стіна». Які смисли людина спроможна знайти для себе в навколишньому просторі, звісно, залежить, від її рівня культурного розвитку.
Кожен користувач інтернету може спостерігати за тим, як у Києві з’являються нові мурали за допомогою інтерактивної мапи http://kyivmural.com/. На сірому бетоні багатоповерхівки спального району мурал виглядає весело, немає значення, доречно чи ні, а от у історичному місці має бути певна концепція.
Однак «InteresniKazki» є радше винятком, ніж правилом, якщо говорити про тепле прийняття їхніх муралів людьми, не втаємниченими в мистецтво живопису. Проте серед робіт цього успішного дуету — як прості, так і складні, тобто своєю творчістю вони охопили різну цільову аудиторію й поцілили в яблучко вже самою назвою свого бренду. Із творчості художники й живуть, що найкрасномовніше говорить про те, що запит і пропозиція в цьому випадку працюють на благо популярних авторів. «InteresniKazki» у численних інтерв’ю розповідають, що місія стріт-арту, як і будь-якого іншого виду мистецтва, — піднімати культурний рівень людей, пробуджувати те найкраще, що є в людині. На думку художників, вуличне мистецтво може спонукати жителів міста жити не тільки насущними матеріальними цінностями. Гео Лерос сподівається, що міська адміністрація прийде до рішення внести кожен з яскравих муралів на баланс міста, адже йдеться про культурне надбання. «Щодо довговічності муралів, то вони будуть у доброму стані ще десятки років, — пояснює культуртрегер. — Охочих малювати багато, зі 100 ми обираємо одного-двох. Наприклад, у Копенгагені муралами прикрашені навіть історичні споруди. Там до цього лояльне ставлення. Та в нас теж є свій шанс… Потрібно самотужки створювати своє суспільство з правильними цілями й досягненнями».
Інна КОРНЕЛЮК
Фоторепортаж Алекса ЗАКЛЕЦЬКОГО
Кадроване фото Л. Подерв’янського із сайта: httpsumno.comm
ediaimagesgalleries20130601kyjivski-lavry-2013-abo-vidkryttya-voblychchyah2013-
05-16-lavry-vdkryttyadsc1745.jpg
Фото О.Ройтбурда та В.Єшлілєва – Вікіпедія