Що глибше зазираємо в історію однієї вулиці в затишному центрі Києва – то більше виникає в нас запитань і сумнівів…
У цьому числі пропонуємо Печерськ. Гамірливе середмістя. До Хрещатика — півгодини пішої прогулянки або дві зупинки підземкою. Люди біжать у своїх справах. Мені ж раптом впадає у вічі гранітна дошка на стіні «сталінки», зведеної десь наприкінці 50-х: «Цю вулицю названо ім’ям Героя Радянського Союзу Кудрі Івана Даниловича (1912–1942) — одного з організаторів і керівників підпільної розвідувальної організації в Києві під час німецько-фашистської окупації». Дата встановлення — 1965 рік.Час зупиняється…
За переказами, «простий» мешканець Ефеса Герострат влітку 356 року до н.е. спалив знаменитий храм Артеміди в своєму рідному місті. Він підпалив храм, аби його ім’я пам’ятали нащадки. Ефесці земляка стратили й ухвалили ніколи не згадувати його ім’я. Однак давньогрецький історик Теопомп, розповівши про злочин палія, зберіг ім’я Герострата для нащадків і забезпечив вічне життя міфу про руйнівника одного із семи чудес світу. Радянські ідеологи докладали титанічних зусиль, щоб «зберегти у пам’яті народній безсмертні подвиги героїв-чекістів». Чи вийшло? Скільки киян сьогодні зможуть хоч приблизно згадати, хто такий Іван Кудря? Утім ім’я збережено в назвах вулиць і шкіл, у подібних меморіальних дошках.
МІФ ПРО КИЇВСЬКОГО ГЕРОСТРАТА
У відкритому доступі інформації про події вересня 1941-го в Києві небагато. Левова частка документів досі за сімома печатками в архівах Луб’янки, а щось і навіки втрачено – на пам’яті киян спроби нищення документів у будівлях КДБ України та ЦК КПУ 1991 року. Сьогодні про самого Кудрю більш-менш вірогідна інформація є на сайті Служби зовнішньої розвідки України, «державного органу, що здійснює розвідувальну діяльність у політичній, економічній, військово-технічній» та інших сферах: «Кудря Іван Данилович народився 24 червня 1912 року в селі Сальків Київської губернії. <…> Служив у прикордонних військах, звідти був направлений на навчання у Ново-Петергофське військово-політичне училище НКВС. У 1938 році після закінчення училища був зарахований до центрального апарату радянської зовнішньої розвідки. У 1940 році відряджений до Києва, де очолив один із відділів 1-го (розвідувального) управління НКДБ УРСР. У роки Великої Вітчизняної війни керував нелегальною резидентурою, яка в окупованому Києві здійснювала розвідувально-диверсійну діяльність. Влітку 1942 року був заарештований і згодом розстріляний Гестапо. Посмертно удостоєний звання Героя Радянського Союзу». Є ще спогади керівника радянських закордонних диверсійних спецслужб генерала Павла Судоплатова, який стверджує, що причиною призначення лейтенанта Кудрі керівництвом НКДБ одним із чекістських резидентів у Києві була його «спеціалізація» на провокаціях проти ОУН, а група мала своїм завданням проникнути в Організацію українських націоналістів. У 1963 році КДБ оприлюднило «Довідку КДБ при Раді Міністрів УРСР про диверсійно-розвідувальну діяльність групи підпільників м. Києва під керівництвом І. Д. Кудрі». У цьому документі сказано, що І. Д. Кудря, під псевдо «Максим», був працівником органів безпеки, за їхнім завданням залишений у місті разом з групою, до якої входили Д. Соболєв, А. Пєченєв, Р. Окіпна, Е. Бремер та інші. Жодного слова про знищення власне Хрещатика в довідці нема. Згадуються лише якісь «вибухи», оминаючи саме слово «Хрещатик». Далі цитата: «У місті ... не припинялися пожежі й вибухи, які набули особливого розмаху в період з 24 по 28 вересня 1941 року, серед інших було підірвано склад з прийнятими від населення радіоприймачами, німецьку військову комендатуру, кінотеатр для німців та ін. І хоча ствердно ніхто не може сказати, хто конкретно здійснював подібні вибухи, що забрали в могилу сотні «завойовників», немає сумніву, що до цього доклали руку особи, які мали відношення до групи «Максима». Головне ж полягало в тому, що зарозумілим фашистським «завойовникам» ці вибухи давали зрозуміти, що господарем на окупованій землі є не вони». Далі повідомляється, що Кудрю-«Максима», Р. Окіпну і Е. Бремер схопили в Києві в липні 1942 року, але де і за яких обставин вони загинули, достеменно невідомо. Ще раз наголосимо, що це офіційний документ КДБ УРСР. І тільки напередодні 20-ї річниці Перемоги, 1965 року в «Правді» без жодних коментарів було опубліковано указ про присвоєння І. Д. Кудрі звання Героя Радянського Союзу (посмертно). Мабуть, ці двадцять років коливань знадобилися, аби впевнитися, що Кудря справді загинув, тож існуванню міфу ніщо не загрожує.
ЯК НИЩИЛИ ХРЕЩАТИК
Документально відомо, що під час відступу у вересні 1941 року інженерні частини і підрозділи НКВС 37-ї армії Південно-Західного фронту підірвали мости через Дніпро. У цей же час було заміновано Хрещатик, стратегічні об’єкти столиці, історико-архітектурні пам’ятки.
Вперше у Другій світовій війні було масово використано радіокеровані (на відстані до 400 км) фугаси. Вважається, що саме на групу Кудрі покладалося завдання з’ясовувати, хто і коли буде заселяти заміновані об’єкти і по рації передавати інформацію в Центр, звідки ки в окупованому Києві підривали по радіо фахівці з інженерного управління РККА, а сигнали на вибух спрямовували аж з-під Воронежа, але офіційних документів щодо цього немає. Вибухи на Хрещатику почалися за 5 днів по тому, як у місто ввійшли нацисти. Першою, по обіді 24 вересня, висадили в повітря будівлю на розі Хрещатика і Прорізної (28/2), де розмістилася німецька комендатура. Від детонації спрацювали вибухові пристрої в сусідніх будинках, зокрема в готелі «Спартак» (Хрещатик, 30/1). Так почалася нищівна пожежа на головній вулиці Києва. Уже першого дня без даху над головою і майна залишилися п’ятдесят тисяч киян. Кількість жертв серед мирного населення донині невідома, але рахунок ішов на тисячі.
«Головне ж полягало в тому, що зарозумілим фашистським «завойовникам» ці вибухи давали зрозуміти, що господарем на окупованій землі є не вони».
Наслідки вибухів і пожеж, які тривали впродовж п’яти днів, були жахливими: ядра історичного центру Києва більше не існувало. Хрещатик і ще три кілометри прилеглих до нього вулиць перетворилися на гори битої цегли — всього було зруйновано 940 великих житлових і адміністративних будівель, серед яких п’ять найкращих кінотеатрів, театр, консерваторія, цирк. Окупанти попервах намагалися боротися з вогнем, але водонасосна станція була знищена під час відступу Червоної армії, а шланги, прокладені з Дніпра через Купецький сад, кілька разів різали підпільники. А тепер згадаймо фразу з наведеної вище Довідки КДБ: «Головне ж полягало в тому, що зарозумілим фашистським «завойовникам» ці вибухи давали зрозуміти, що господарем на окупованій землі є не вони». Підриваючи мирний Хрещатик, диверсанти Червоної армії справді завдали нацистам відчутної шкоди, а те, що при цьому загинуло на порядок більше мирних жителів, ніж окупантів, радянську владу навряд чи хвилювало, адже люди, які залишилися на окупованій території, – не радянські патріоти, отже й не люди. Однак найзловіснішим наслідком цих подій стало те, що розлючені німці, немов змагаючись із совєтами в знищенні мирних ні в чому не винних людей, уже 29 вересня 1941 року розпочали широкомасштабні каральні акції. Цей день став початком кривавої трагедії Бабиного Яру, в якому розстріли тривали впродовж усієї окупації, аж до 1943 року.
РАДЯНСЬКИЙ МІФ ПРО РУЙНУВАННЯ КИЄВА
Столицю України визволили від нацистів 6 листопада 1943 року — як і вимагав Сталін, до річниці Жовтневої революції. А вже 8 листопада в газеті «Правда» з’явився матеріал, у якому вся відповідальність за руйнування покладалася на німців: «Захватив Киев, немцы начали методически умерщвлять его. Сначала был разрушен Крещатик — один из самих красивейших и благоустроенных проспектов столицы Украины... Чтобы оправдать свои черные дела, немецкие власти пошли на хитрую и подлую провокацию: все, что ни поднималось силой взрыва на воздух, приписывалось партизанам». Так створювався радянський міф про руйнування Києва. Але «весь Київ» знав: місто і його головну вулицю зруйнували більшовики. Як знали й те, що саме чекісти замінували знищений кількома тижнями пізніше Успенський собор Києво-Печерської лаври. Історики досі не дійшли висновку, хто власне здійснив вибух — німці чи підпільники, які хотіли підірвати німецьке командування, що за дві години до того проводило екскурсію лаврою для президента Словаччини Тіссо. Однак те, що заміновано храм було саме радянськими військами, визнає більшість дослідників. Ще багато десятиліть по війні живі були свідки, які бачили доставку вибухівки на вантажівках НКВС за місяць-півтора до вибухів. Їм тоді й на думку не спадало, що це закладаються міни. Німці ж були далеко від Києва, а газети й радіо захлиналися запевненнями, що Київ нізащо не буде віддано ворогові. Та, мабуть, вже тоді органи безпеки краще усвідомлювали ситуацію. «Весь Київ, вся Україна, весь народ прекрасно знали, що Хрещатик зруйновано комуністами, а їм втовкмачували, що це зробили кляті німці. Тобто, що вони увійшли в прекрасне місто, зайняли його чудовий центр, п’ять днів працювали, закладаючи міни під собою, щоб їх під собою ж і підірвати. Навіщо? На це відповідь точна: фашисти – варвари, але Хрещатик підірвали більшовики», – писав Анатолій Кузнєцов у своїй книзі про Бабин Яр. Завали на зруйнованому Хрещатику почали розбирати від початку 1944 року. «Восстановим гордость Украины Крещатик, зверски разрушенный фашистскими захватчиками!» – майоріли над руїнами транспаранти. Від руйнування дивом уціліли лише три великі будівлі на початку вулиці, по правій її стороні (№№6, 8, 10) і Пасаж на протилежному боці – згорівши вщент, вони уникли вибуху. Хрещатик, Інститутську, Прорізну розбирали впродовж 1944–46 років, а спалені будівлі відновлювали аж до 1953 року.
ДЕКОМУНІЗАЦІЯ — ЗБРОЯ ПРОТИ МІФІВ
Така от історія. Документів, які свідчили б про діяльність Кудрі та його групи в окупованому Києві, немає. Є спогади, непрямі свідчення, що часто не збігаються… Тобто є міф, який уже мало хто пам’ятає достеменно. Але є вулиця Івана Кудрі в столиці незалежної України. І що страшніше – на цій вулиці стоїть школа № 181, яка носить ім’я «героя-підпільника». Чому вчителі цієї школи сьогодні вчать дітей, які міфи розповідають?
Ми всі живемо звичками. Так само звичною для нас стала радянська комуністична ідеологія, яка досі живе в наших містах, на наших вулицях і, що страшніше, в головах «простих» громадян незалежної України. І якщо не дати їй відсіч, не нищити її постійно і планомірно, вона візьме гору, як це вже сталось у Росії, чий очільник нічтоже сумняшеся призначив Сталіна «ефективним менеджером», а «простий народ» тягає на патріотичні провладні демонстрації вже не портрети, а ікони з ликом не тільки «лучшего друга всех народов», а й святого великомученика Ніколая Кровавого заразом. Ім’я «київського Герострата» на вулиці столиці України — з цього ж ряду.
Декомунізація, довкола якої сьогодні ламають списи її прихильники й супротивники, крім іншого є засобом розвінчання міфологізованих особистостей радянської доби, серед яких і «герой-чекіст» Іван Кудря. Бо там, де не працює ідеологічна зброя країни, перемагає ідеологія ворога. Закон «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» (про декомунізацію), дав Україні таку зброю, і від нас залежить, чи спрацює вона, чи припадатиме порохом у архівних арсеналах.
Наталя Трач
Після написаного: є ще один ворог — і декомунізації, і, зрештою, нашого майбутнього — байдужість «простих». На сайті Київської міськради петиція про перейменування вулиці Івана Кудрі набрала аж… трохи більше 40 голосів.
ФОТО окупованого Києва за ліцензією:
Creative Commons Attribution-Share Alike 3.0 Unported